Історія товариства

Анатомія – це, найдавніша з наук! Старше за неї лише мисливствознавство. Первісні люди добуваючи на полюванні ту чи іншу тварину, для забезпечення своїх гастрономічних та побутових потреб, звертали увагу на будову її органів і мали певні знання про їх значення. Однак, на повноцінну науку анатомія перетворилася значно пізніше у зв’язку з потребами гуманної та ветеринарної медицини…

У 2017 році, в тому числі і за безпосередньої участі віце-президента НТ АГЕТ України, професора Мельника О.П., археологами було чітко доведено, що у скіфів, які мешкали на теренах України 5 тис. років назад, вже були певні знання з анатомії тварин та людини, що дозволяло їм проводити і певні оперативні втручання за допомогою відповідних інструментів, деякі з яких не зазнали конструктивних змін і до нині. До того ж тим же скіфам вже була відома і стерилізація медичного інструменту та її значення…

Історія природничих наук першої половини ХІХ століття є фактично історією європейського природознавства, розвиток якого відбувався в Англії, Франції, Німеччині та Італії, де наука і освіта вже становили практично сформовані системи. Нагромаджений на той час природничими науками фактологічний матеріал, певною мірою проаналізований і систематизований, проходив етап переосмислення. Механістичний підхід, характерний для наукового мислення XVII-XVIII століть, замінила тенденція розглядати світ як єдиний процес історичного розвитку. Розпочався перехід від науки, що задовольнялася описом та систематизацією предметів і явищ, до науки, що з’ясовувала закони їх взаємодії. Завдяки новій методології наукового мислення перша половина ХІХ століття ознаменувалася низкою важливих відкриттів та узагальнень, що підготували ґрунт для створення у другій його половині нової картини світу.Загальний поступ світової науки впливав і на розвиток наукових досліджень в Російській імперії, але цей поступ з певних геополітичних причин відбувався із значним запізненням. В тому числі і у гуманній та ветеринарній медицині. Становлення природознавчих дисциплін вимагало наявності лабораторій для проведення експериментів та колективної праці для їх здійснення. В царській Росії ж умов для плідної співпраці науковців дуже довго не було зовсім. Хоча чималі досягнення в різних галузях науки і техніки вже створили умови для формування нової природничо-наукової картини світу і бурхливого розвитку природознавства. Однак, масштаб розвитку вітчизняної науки міг би бути значнішим, якби не «докорінні вади її організації», в тому числі і загалом у медицині як гуманній, так і ветеринарній, що є природничими науками.

Як відомо, природничі науки – це галузі науки, що вивчають явища навколишнього світу в живій і неживій природі. Згідно із сучасною класифікацією, до природничих наук належать біологія, хімія, фізика, астрономія, науки про землю (географія, геофізика, геологія), медицина. За іншою класифікацією, сюди належать фізико-технічні та математичні (математика, інформатика, механіка, фізика й астрономія), хімічні та біологічні (хімія і біологія), науки про землю (геологія, географія, геофізика), аграрні (ґрунтознавство, рослинництво, зоотехнія, ветеринарна медицина), медичні науки (відповідно, з великою кількістю нових відгалужень, які виникають у межах даних напрямів науки).

Починаючи з початку XIX століття в Україні почали створюватися наукові товариства як одна із форм громадських об’єднань, що виникали з ініціативи окремих осіб і діяли на засадах саморегулювання. Ці товариства відіграли значну роль у розвитку науки і культури України. Не менш важливим моментом залишається той факт, що наукові товариства Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст. ще не диференціювалися відповідно до напрямів науки, а створювалися в основному універсальні об’єднання природознавців, члени яких досліджували природничі проблеми в цілому. Перше наукове товариство медичного спрямування в Україні виникло у 1840 р. В надрах тогочасних природничих товариств у 1845 році і зароджувалося майбутнє товариство анатомів. Біля витоків майбутнього товариства стояли такі видатні постаті, як Микола Іларіонович Козлов та Олександр Петрович Вальтер.

Починаючи з 50-х років ХІХ ст. природознавці і лікарі різних регіонів Російської імперії почали відчувати нагальну потребу у взаємному спілкуванні та обміні думками, що стали дуже активно шукати засобів ефективної співпраці, які б максимально відповідали науково-практичним потребам. На думку провідних вчених того часу, зарадити їм могли б спеціальні зібрання –наукові з’їзди, подібні до тих, що науковці країн Західної Європи (Швейцарії, Німеччини, Англії) започаткували ще в першій половині ХІХ ст. Такі природничі форуми у Європі за кілька десятиліть встигли набути значного резонансу у наукових колах і довести свою надзвичайну корисність. Проте процеси становлення науки в Російській імперії (а отже і на території нинішньої України), зокрема основних напрямів природознавства відбувалися з певним запізненням, тому питання про необхідність організації наукових з’їздів тут постало дещо пізніше, ніж у Європі. У другій половині ХІХ ст. це питання вже дуже гостро було на порядку денному, тим більше, що наукова діяльність тепер вже не концентрувалася виключно у столичних містах: чимало талановитих вчених, які значною мірою сприяли розвитку природознавства, з’явилися у провінційних університетах. Ідея про створення національних природничих зібрань вже бриніла в повітрі.

У 1856 р. професор Київського імператорського університету Святого Володимира Карл Федорович Кесслер подав доповідну записку на ім’я міністра освіти, де обґрунтував необхідність проведення з’їздів природознавців для розвитку природничих наук. Пропозицію було розглянуто лише через два роки і «взято до уваги». У 1860 р. К.Ф. Кесслер брав участь у з’їзді природознавців і лікарів у Німеччині та знову порушив питання про доцільність скликання таких з’їздів у царській Росії. Цього разу його пропозицію підтримав попечитель Київського навчального округу Микола Іванович Пирогов і 13 квітня 1861 р. було одержано відповідний дозвіл міністерства. Перший київський з’їзд природознавців і лікарів відбувся 11–18 червня 1861 року, де було складено детальний план викладання природничих наук у гімназіях, обговорено питання про створення необхідних посібників і наочного приладдя. Другий з’їзд природознавців і лікарів  відбувся завдяки зусиллям К.Ф.Кесслера 11–18 червня 1862 р. у Києві і мав ще більший успіх. Ці два Київські з’їзди мали локальний характер: географія їх була дещо обмежена, кількість учасників – 44 у першому та 61 у другому – теж невелика, до того ж проблематика мала переважно педагогічне спрямування. Проте вони відіграли важливу роль як «перші спроби втілення мрії про періодичні учені з’їзди всієї Росії». 

У 1862 р. К.І. Кесслер очолив кафедру зоології Петербурзького університету, де він продовжив організаційну роботу з  підготовки першого всеросійського з’їзду природознавців (кінець 1867 – початок 1868 рр.). Саме на цьому з’їзді в Петербурзі було ухвалено рішення про створення при університетах наукових товариств природознавців, які згодом разом з іншими науковими організаціями стали ініціаторами та учасниками з’їздів природознавців і лікарів. Цьому значною мірою сприяв новий університетський статут 1863 р., що надав певної самостійності вищим навчальним закладам. Одними із перших такі товариства були створені в Харкові, Києві та Одесі. 

Товариства мали велике значення для розвитку вітчизняної науки та культури, де творча свобода, неформальні зв’язки обумовлювали високу ефективність наукової діяльності. Це були осередки кращих демократичних традицій в науці та громадському житті.

Третій з’їзд природознавців і лікарів, що відбувся в Києві у 1871 р. був успішним. Головою з’їзду був обраний академік О.О.Ковалевський, який у промові «Про діяльність наших з’їздів» наголосив: «Головним завданням наших з’їздів слід вважати: по-перше, дослідження Росії у природничо-історичному аспекті та розробку природничих наук узагалі; по-друге, поширення природничо-історичних знань серед широкого загалу; по-третє, зближення і співпраця російських вчених між собою». У роботі з’їзду брали активну участь професори Київського університету Никанор Адамович Хржонщевський, Петро Іванович Перемежко, Володимир Олексійович Бец, що зробив надзвичайно багато для розвитку анатомічної науки і загалом товариства. Було немало і інших видатних вчених в галузі природничих наук. Також були представники наукової спільноти з Одеси, Харкова, Чернігова, Рівного, Житомира та інших міст України, а також чимало гостей з Росії: з Москви, Санкт-Петербурга прибули О.М.Бутлєров, Ф.В.Овсянников, Д.І. Мендєлєєв, з Казані – В.В.Марковников, М.Ф.Висоцький, М.В.Сорокін та ін. 

Ще у 1860 р., зокрема, професор Пилип (Филипп (рос.). Васильович Овсянников, та доктор С.О. Смирнов у своїх публікаціях висловили думку про кончу потребу таких з’їздів у Росії. «Кому як не нашим вченим слід було б з різних кінців нашої величезної вітчизни з’їхатися хоча б на 3 роки раз, аби передати товаришам свої праці, обмінятися враженнями, об’єднати в одне ціле життя півночі, сходу, півдня й заходу? Такі зібрання, без сумніву подвоїли й потроїли б наукову діяльність наших учених» –зазначав П.В.Овсянников.

Організація загальнодержавних зібрань природознавців і лікарів стала можлива здебільшого завдяки невпинному зростанню інтересу до природничих наук практично в усьому російському суспільстві у 1850-1860-х рр. Довготривалі перемовини з міністерством просвіти втілилися нарешті 28 грудня 1867 р. в організації Першого загальноросійського з’їзду природодослідників і лікарів у Санкт-Петербурзі. 

Згодом, під тиском численних делегатів-лікарів назва форумів змінилась. Починаючи з IV Казанського з’їзду, що відбувся у 1873 р., вони вже стали називатися загальноросійськими з’їздами природодослідників і лікарів. Стримуюча роль держави по відношенню до дослідження природи в Росії взагалі стала визначальним фактором історії заснування та діяльності природничо-наукових установ. Уряд свідомо віддавав перевагу здатним здійснювати моралізацію та ідеологічний тиск суспільним наукам, як дієвому важелю у впливі на суспільство. 

З 1867 по 1913 рр. відбулося всього 13 загальнодержавних з’їздів природодослідників і лікарів, які своєю діяльністю значно вплинули на розвиток вітчизняної науки. 

З’їзди природодослідників і лікарів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., породили ідею про створення Асоціації, і надалі вживали різних заходів задля її реалізації. Так звана «Російська асоціація науки» за задумом делегатів природознавчих з’їздів мала забезпечити правильне періодичне проведення цих форумів без проходження щоразу чисельних інстанцій і обов’язкового затвердження дозволу на законодавчому рівні. Вона в ідеалі мала стати не тільки постійним розпорядчим комітетом щодо облаштування періодичних з’їздів, а й координуючим центром для всіх вітчизняних природничників. Міністерство народної освіти від початку не було готове встановити чітку періодичність природодослідницьких з’їздів через сумніви в їхній благонадійності, тому, за умов такої безсистемності, коли періодичність з’їздів варіювалася в межах 1-8 років, постійно існувала небезпека втратити не тільки спадкоємність, актуальність заявлених і замовлених робіт, а й науково-організаційні орієнтири. У період стрімкого світового розвитку природознавства, коли природнича система знань зазнавала постійних змін і корекції з нових позицій, роль такого науково-організаційного органу важко переоцінити, але «самостійницькі» наміри натуралістів наштовхнулися на бюрократичну стіну урядових заборон. Згодом був розроблений детальний «Проект статуту Товариства дослідників природи і лікарів для забезпечення та організації російських природничо-наукових з’їздів», складений членами Московського товариства дослідників природи О.П.Павловим та В.І.Вернадським. Структура майбутньої асоціації виглядала так:

1. Президентом асоціації вважається президент останнього з’їзду.
2. Рада асоціації складається з президентів та голів секцій всіх попередніх та наступних з’їздів, секретарів поточного з’їзду та членів Правління.
3. Правління обирається Радою з’їзду в кількості 5 осіб та 5 кандидатів. Термін його роботи – проміжок між з’їздами, місце перебування –Санкт-Петербург, функції суто виконавчі.
4. Збори асоціації проходять періодично кожні два роки впродовж тижня і вирішують проблеми, пов’язані з організацією і проведенням з’їздів.

Проект підписали голова комісії І.М.Сєченов, голова з’їзду К.А.Тімірязєв, члени комісії О.Г.Столєтов, І.П.Павлов, О.Тихомиров, В.І.Вернадський, Д.М.Анучин. На Х-му з’їзді природознавців і лікарів з доповіддю про стан роботи, пов’язаний з організацією постійно діючої «Російської асоціації природознавців і лікарів» виступили І.В. Баранецький та М.М. Шіллер. Вони зазначили, що згідно проекту, розробленому комісіями VІІІ та ІХ з’їздів, асоціація не залежатиме від діяльності інших товариств, оскільки регулюватиме виключно роботу щодо проведення періодичних з’їздів. У процесі обговорення, в якому взяли участь М.М. Бекетов, Д.П. Коновалов, Ф.М. Шведов та інші. Проте переданий на затвердження до Міністерства проект так і не був втілений у життя. 

Мрія природознавців і лікарів Російської імперії про створення постійно діючого органу, який став би стаціонарним координуючим центром їхньої діяльності, а також забезпечував би їхнє спілкування на з’їздах, так і не здійснилися. Через деякий час у зв’язку з початком першої світової війни припинилися і самі з’їзди. Далі в Росії відбулася революція, в Україні кількаразова зміна влади – гетьманат потім Директорія та зрештою прихід радянської влади. Надалі природничим наукам судилося розвиватися у зовсім інших соціально-політичних і культурно-псиологічних умовах. А тому і шукати нових організаційних форм. 

У 20-х роках ХХ століття було створено Всесоюзне товариство зоологів, анатомів і гістологів. В республіках Радянського Союзу, в тому числі і в Україні, республіканських товариств не існувало.  До початку Другої світової війни товариство зоологів, анатомів і гістологів провело 4 з’їзди. На цих з’їздах, окрім заслуховування доповідей та обміну думками і досвідом, проводилося і визнання тих чи інших наукових шкіл. Так 12 грудня 1927 р. – III Всесоюзний з’їзд зоологів, анатомів і гістологів, що проходив у Ленінграді визнав наукову школу завідувача кафедри анатомії Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, доктора біологічних наук, професора, а згодом академіка АН Каз.РСР, всесвітньовідомого порівняльного анатома Броніслава  Олександровича Домбровського. Після Другої світової війни товариство було перейменоване на Всесоюзне товариство анатомів, гістологів та ембріологів. V-й Всесоюзний з’їзд анатомів, гістологів та ембріологів, що відбувся 5 – 11 липня 1949 р. у Ленінграді визнав наукову школу завідувача кафедри анатомії Київського ветеринарного інституту, всесвітньовідомого порівняльного анатома, доктора біологічних наук, професора, згодом академіка АН УРСР Володимира Григоровича Касьяненка.

Згодом академік В.Г. Касьяненко організував і провів у Києві VI-й Всесоюзний з’їзд анатомів, гістологів та ембріологів, що відбувся 8 – 14 липня 1958 р. Цей з’їзд проходив у оперному театрі (нині Національна опера України). Проведення цього з’їзду стало загальним визнанням української морфологічної науки і завдяки зусиллям Володимира Григоровича Касьяненка було створено Українське товариство анатомів, гістологів і ембріологів. Першим головою якого став академік В.Г. Касьяненко (1958 – 1964 рр.).

 

Перший голова Наукового товариства анатомів, гістологів та ембріологів України (1958 – 1964 рр.). Касьяненко Володимир Григорович. (1901-1980 рр.) – закінчив ветеринарний факультет Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту у 1926 році, всесвітньо відомий порівняльний анатом, доктор біологічних наук, професор, академік АН УРСР, завідувач кафедри анатомії Київського ветеринарного інституту (1932-1952 рр.), декан ветеринарного факультету (1932-1934 рр.), заступник директора КВІ з наукової роботи (1938-1948 рр.), засновник та завідувач відділу еволюційної морфології Інституту зоології АН УРСР (1947 – 1963 рр.) та директор цього Інституту (1952-1960 рр.). У 1973 році французькою академією наук, серед 20 порівняльних морфологів світу, визнаний видатним порівняльним анатомом ХХ століття.

 

Голова Наукового товариства анатомів, гістологів та ембріологів України (1964 – 1973 рр.). Спіров Михайло Сергійович. (1892 – 1973 рр.) – закінчив медичний факультет Московського університету у 1917 році. Вчений анатом, лімфолог, Заслужений діяч науки Української РСР, доктор медичних наук, професор. Працював помічником прозектора анатомії Вищої Московської медичної школи. надалі – помічник прозектора, а потім і прозектор анатомії Київського медичного інституту (КМІ). Потім старший прозектор анатомії Ленінградської військово-медичної академії, старший асистент кафедри анатомії Ленінградського педагогічного інституту імені Герцена, завідувач кафедри обрав кафедри нормальної анатомії Київського медичного інституту (1930 – 1973 рр.).

 

Голова Наукового товариства анатомів, гістологів, ембріологів та топографоанатомів України (1973 – 1997 рр.) Кульчицький Костянтин Іванович. (1922 – 1997) – вчений анатом, морфолог та експериментальний хірург, доктор медичних наук, професор, академік Академії педагогічних наук України, заслужений  діяча науки України, лауреат Державної премії України, лауреата премії Академії наук України імені О.О. Богомольця, кавалер ордена України “За заслуги”. Кульчицький К.І. закінчив медичний факультет Київського медичного інституту (КМІ) у 1944 році. Працював асистентом, доцентом, завідувачем кафедри оперативної хірургії і топографічної анатомії Київського медичного інституту (1963-1994 рр).

 

Голова Наукового товариства анатомів, гістологів, ембріологів та топографоанатомів України (1997 – 2002 рр.) Ковешніков Володимир Георгієвич. (1931 – 2015 рр.) – український вчений анатом, доктор медичних наук, професор, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, академік МАІА, АН ВШУ, Польської академії медицини, Всесвітньої академії медицини імені А. Швейцера, Заслужений діяч науки і техніки України. Почесний громадянин м. Луганська.  У 1955 р. закінчив  Саратовський медичний інститут, аспірант кафедри анатомії людини цього вишу, згодом асистент та доцент тієї ж кафедри, заступник декана педіатричного факультету, у 1971–1983 рр. завідувач кафедри анатомії людини Тернопільського медичного інституту, у 1981–1984 рр. проректор з навчальної роботи цього ж університету. У 1984–2003 рр. – ректор та завідувач кафедри нормальної анатомії Луганського державного медичного університету.

 

Президент Наукового товариства анатомів, гістологів, ембріологів та топографоанатомів України (2002 – 2022 рр.) Чайковський Юрій Богданович. (1954 – 1022 рр.) український вчений в у галузі гістології, ембріології, нейроморфолог, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри гістології та ембріології Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, член Міжнародної академії патології, Лауреат Державної премії України, премії імені В. П. Комісаренка НАН України, премії НАМН України, Заслужений діяч науки і техніки України.

 

В.о. президента Наукового товариства анатомів, гістологів, ембріологів та топографоанатомів України (з 2022 р. по даний час) Аппельханс Олена Леонідівна (22.07.1970 р.н.), докторка медичних наук, професорка, завідувачка кафедри анатомії людини Одеського національного медичного університету, заслужений працівник освіти України.