Меморіал золотого фонду морфологічної науки України

Меморіал Золотого фонду морфологічної науки України – це зібрання імен видатних вчених морфологів в історії України, що зробили вагомий внесок у розвиток морфологічної науки та досягли всеукраїнського чи міжнародного визнання у будь-яких напрямках морфологічної науки, а також тих, що є вихідцями з України, але працювали в інших країнах і навпаки – тих, що є вихідцями з інших країн, але значну частину життя присвятили морфологічній науці в Україні.

 

 

Славинецький Єпіфан(ій). Місце, точна дата народження, середовище з якого він походив та мирське ім’я Єпіфана(ія) Славинецького невідомі (кін. XVI або поч. XVII ст., Волинь чи Поділля — 19.11.1675, Москва). Достовірно відомо лише, що походив він з «Киевския страны», “от Малыя России”, тобто з України. Ієромонах, український науковець-енциклопедист, поет, філолог, оратор, богослов, один із перших українців, які започаткували просвітницький рух у Москві, перенесення української вченості до Росії. Перекладач богослужбових текстів, праць з медицини, географії, педагогіки слов’янською мовою.

У 1649 р. для участі в задуманому патріархом Ніконом виправленні церковних книг урядовою грамотою від 14 травня 1649 року у Москву разом з групою українських вчених з Києва був викликаний і Єпіфаній Славинецький, що прославився як видатний поліглот. У Москві він був притзначений на постійне місце проживання у Дворі Великого Посольського Приказу, для “перекладу латинських і грецьких книг”. У Москві він прожив до смерті (1675 року). 

Основну освіту Єпіфаній Славинецький  одержав у Київській Братській школі, заснованій в 1615 р. Київським Богоявленським братством. У Київській же школі Єпіфаній Славинецький здобув великі пізнання в мовах. Сучасники характеризують його як «искуснейшего в еллиногреческом і славянском діалектах». Свою освіту він завершив за кордоном. Довгі роки навчаючись в Кракові, центрі тодішнього латинізму, незважаючи на тяжіння до «витонченої мови Еллади», Єпіфаній Славинецький під тиском практичного життя, зробився насамперед неперевершеним латиністом. У підсумку складалася ситуація, за якої видана на латині анатомія Везалія – як би сама йшла назустріч перекладацькому перу Славинецького. 

Переклад  трактату Андрія Вазалія, як зазначає Оборін М. О. (1959) був початий 27 червня 1657 року і закінчений у лютому 1658 року. Це підтверджується записом у книгах Патріаршого казенного приказу: «166 г. [1658] майа 8 киевленину старцу Епифанию, что в Чудове монастыре живет, перевел на русский язык гасударю патриарху дохтурскую книгу, в приказ 10 рубльов дано сполна, те деньги по казначееву веленью старцу Епифанию в Чудов монастырь отнес подъячий Иван Зерцалов».

Завдяки Єпіфанію Славинецькому слово «анатомія» з’явилося  чи не вперше в російській мові. Безсумнівно, що для здійснення такого перекладу необхідні були медичні знання. Прямих зведень про наявність їх у Єпіфанія Славинецького не має. Однак, можна з упевненістю говорити про його інтерес до медицини, що видно хоча б з того, що в його особистій великій бібліотеці знаходилася «книга Иппократ, ветх».

 

Андреас Крупинський (Andreas Krupinski, 1744-1783)  професор, перший протомедик Галичини, перший ректор Львівського колегіуму медікуму (Сollegium medicum), промотор організації медичного факультету Львівського університету. Викладав анатомію, акушерство, загальну патологію, терапію. Упродовж 1774 – 1777 років опублікував п’ятитомну працю обсягом 2170 сторінок, яка містила відомості з анатомії людського тіла, описи різних хвороб та способи їх лікування та рецепти Нині ім’я Крупинського носить Львівська медична академія.

 

Шумлянський Олександр Михайлович (1748 р., с. Малі Будища нині Полтавська обл. – 1795 р., м. Москва – 1795 р., м. Москва) – лікар-учений, медичний діяч, засновник гістологічної науки в Росії.

 

 

 

 

Загорський Петро Андрійович (1764 р, с. Панорниця на Чернігівщині – 1846 р., Санкт-Петербург) засновник російської анатомічної школи, фізіолог, дійсний член російської академії наук, заслужений професор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії, член Медичної ради Міністерства внутрішніх справ, дійсний статський радник – цивільний чин, що відповідав званню генерал-лейтенанта. Почесний член Віленського – 1818 р., Санкт-Петербурзького фармацевтичного товариства  1819 р., та Харківського медичного товариства – 1821 р.,  почесний член Спанкт-Петербургського товариства російських лікарів, – 1834 р.

 

Мухін (Муха) Єфрем Йосипович (1766 р., с. Зарожне Харківської обл. –1850 р. с. Кольцово Калужська обл., Росія) – науковець, анатом, хірург, фізіолог, гігієніст, дійсний статський радник – цивільний чин, що відповідав званню генерал-лейтенанта. Один з основоположників анатомо-фізіологічного напряму у вітчизняній медицині та вчення про провідну роль головного мозку в життєдіяльності організму. Засновник вітчизняної травматології, започаткував сиибіоз травматології та хірургії. Заслужений професор Імператорського Московського університету, доктор медичних наук. Автор слів «Лікар не анатом не тільки не корисний, але й шкідливий» (1815 р.).

 

Буяльський Ілля Васильович (1789 р., с. Воробіївка на Чернігівщині – 1866 р.) – український російській імперії. З 1821 р. –професор петербурзької Медико-хірургічної академії. З 1831 року викладав пластичну анатомію у Академії мистецтв у Петербурзі, де у 1842 році був обраний академіком.

 

 

 

 

 

Йозеф Беррес (1796 – 1844 рр.) – хірург та акушер-гінеколог Віденського загального шпиталю, за сумісництвом викладач секційно-анатомічного курсу Віденського університету (1817 р.); викладач анатомії і патології (1817-1820 рр.), професор, керівник кафедри анатомії (1820-1832 рр.) медико-хірургічного інституту Львівського університету; керівник кафедри анатомії Віденського університету (1832-1844 рр.). За участь у ліквідації епідемії холери в Галичині одержав звання Почесного громадянина Львова (1831 р.); мав широку приватну практику і славу одного з найкращих лікарів Галичини; співзасновник, редактор і дописувач альманаху «Львівіський пілігрим». Автор підручника з анатомії людини з власноручними ілюстраціями, який здобув загальноєвропейське визнання.

 

Пирогов Микола Іванович (1810 р., Москва – 1881 р., Вінниця) – хірург, анатом і педагог. Створив перший атлас топографічної анатомії людини, засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анестезії при оперативних втручаннях. Доктор медицини, професор, член-кореспондент Санкт-Петербурзької академії наук, таємний радник – чин, що відповідав званню генерал-майора. Значну частину життя прожив в Україні де зробив вагомий внесок у розвиток освіти в Україні. Брав участь у становленні наукового товариства анатомів в Україні у ХІХ столітті.

 

Козлов Микола Ілларіонович (1814 р., Оренбург – 1889 р., Петербург). Професор, один із засновників медичного факультету і перший завідувач кафедри анатомії (1841-1844 рр.), патологічної анатомії (1845-1853 рр.) Університету Святого Володимира. Працював у Відні, Цюріху, Парижі. З 1841 р. професор анатомії. Також викладав патологію, фармакологію, патологічну хімію, історію медицини. Заснував при Київському університеті патологоанатомічний музей. Розробив гістохімічний аналіз для визначення хворобливих процесів. Наукові праці присвячені анатомії і військовій медицині. Протягом 30 років редагував “Военно-медицинский  журнал”.

 

Вальтер Олександр Петрович (1817 р., м. Равель (нині Таллінн, Естонія – 1889 р. Варшава). Анатом та фізіолог. Професор та один із засновників кафедри фізіологічної анатомії мікрографією Київського Університету святого Володимира (1846-1867 рр.). Ініціатор будівництва та перший директор Анатомічного театру медичного факультету Київського Університету святого володимира, який було збудовано за проектом архітектора Олександра Беретті. Дійсний статський радник. Учень М.І. Пирогова.